ВІД «ОБ’ЄКТІВ» ДО «ПРОЦЕСІВ»: ТРАНСФОРМАЦІЯ МИСЛЕННЯ ПРО АРХІТЕКТУРНУ СПАДЩИНУ В ДОБУ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Анотація

Стаття присвячена аналізу трансформацій мислення про архітектурну спадщину в європейській та українській традиціях від XIX ст. до сьогодення. Постановка проблеми зумовлена тривалим домінуванням «об’єктного» підходу, який зводив спадщину до матеріального артефакту й фіксованої форми, що підлягає відновленню у «правильному вигляді». Така логіка, закріплена Венеційською хартією 1964 року, виявила свої обмеження, і поступово була витіснена ціннісними, процесуальними й інтегративними підходами. У роботі використано міждисциплінарний аналіз: поєднано вивчення доктринальних документів (від Афінської та Венеційської хартій до сучасних декларацій ЮНЕСКО та ICOMOS), класичних праць реставраторів та сучасних українських досліджень. Матеріал структуровано за шістьма етапами – від романтизму до сучасності, що дозволяє простежити поступову зміну систем координат: від орієнтації на форму й матерію, через значущість у контексті та процеси зміни, – до інтегративного мислення, у якому спадщина стає ресурсом узгодження майбутнього. В українському дискурсі простежується подвійність: гуманітарні науки дедалі активніше трактують спадщину як процес і простір смислоутворення, тоді як реставраційна практика здебільшого зберігає об’єктну логіку, зосереджену на відновленні форми. Запропонована концептуальна схема дозволяє не лише окреслити історичні зрушення, а й підкреслити потребу інтеграції процесного та інтегративного бачення у сферу архітектурно-реставраційної діяльності. Наукова новизна полягає у виокремленні чотирьох режимів мислення про спадщину – об’єктного, ціннісного, процесуального та інтегративного, що створює підґрунтя для подальшої переорієнтації реставраційної практики від фіксації «правильного вигляду» до розуміння спадщини як динамічного процесу, чинника ідентичності та механізму сталого розвитку.