ІНКЛЮЗІЯ В АРХІТЕКТУРІ ПАМ’ЯТОК КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ ЯК ПРОСТОРОВО-ПРАВОВА КАТЕГОРІЯ: МІЖ НОРМАТИВНОЮ ВІДПОВІДНІСТЮ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯМ АВТЕНТИЧНОСТІ

Анотація

Стаття присвячена аналізу інклюзії в архітектурі пам’яток культурної спадщини як просторово-правової категорії, що формується на перетині вимог безбар’єрності, будівельних норм та режимів охорони автентичності. Актуальність дослідження зумовлена зростанням суспільного запиту на доступність історичних об’єктів і водночас обмеженістю нормативних інструментів, які дозволяють узгодити інклюзивні втручання з принципами збереження культурної спадщини. У роботі проаналізовано національну нормативно-правову базу у сфері інклюзивності та охорони пам’яток, зокрема положення державних будівельних норм і підзаконних актів, а також міжнародні та європейські підходи до застосування принципу «розумного пристосування». Показано, що у вітчизняній практиці цей принцип часто трактується фрагментарно та без чітких процедур оцінки пропорційності втручань, що призводить до конфліктів між вимогами доступності та охоронними регламентами. На основі аналізу зарубіжних наукових досліджень і нормативних настанов обґрунтовано, що інклюзія в пам’ятках архітектурної спадщини має розглядатися не як сукупність технічних рішень, а як результат процедурного балансування між правами користувачів і вимогами збереження автентичності. У статті сформульовано рекомендації для архітекторів і органів охорони культурної спадщини щодо застосування індивідуалізованих, пропорційних та мінімально інвазивних рішень, а також наголошено на необхідності розвитку методичних підходів і уточнення нормативної бази в Україні.